Недалеко ж од’ïхавши, зустрів уп’ять того, що козу купив, і як став він прохати, щоб і кабана йому оддав, то дурень потребовав, щоб на правій же руці дав одрізать другого пальця перший сустав; і той согласився. Він урізав сустав, заховав у кишеню, оддав кабана, а сам, од’ïхавши, зняв уздечку, коня пустив і вернувся додому. Як же той привів кабана, то цар звелів

готувати обід, усіх скликав і сказав, що хто іще приведе у послідній раз кобилу в золоті та сріблі, то той вже получить і царство. На третій день зібрався народ, і усі роз’ïхались в різніï місця кобилу шукати. Так і дурень на жінку намігся, щоб йому випросила шевлюгу. Вона пішла до царя, і хоч той не хотів давати за те, що двоє вже пропало, но, уваживши на сльози, дав; а сей, виïхавши у поле, также зтяг шкуру, стерво покинув собакам, а сам узяв третю уздечку і потряс. І як прибіг кінь сивий і дурень йому розказав, чого треба, а кінь об’явив, що кобила тепер з ним паслась у полі, то він, пролізши в обоє уха, перемінився, на коня сів і зараз кобилу піймав і вернувся назад. Не доïжджаючи додому, зустрів уп’ять того ж чоловіка і за кобилу зто́рговався, щоб на тій руці урізать третього пальця первий сустав. І як урізав, сховав сустав у кишеню, сам од’ïхав, з коня узду зняв і вернувся додому. А як привели кобилу, то царь звелів готувати обід, поззивав народ і, сидя за столом, об’явив, що завтра вручає царство тому, хто піймав козу, кабана і кобилу. Тогді дурень об’явив, що усе половив він і попродав за сустави на правій руці із пальців, і, вийнявши, поклав на тарілку сустави, а тому звелів, щоб показав руку. Тогді народ здивувався, цар і його жінка зрадувались, повставали од обіда, вийшли усі на двір, а дурень потряс усіми трьома уздечками — прибігли усі три коні; він лазив до усіх у обоє уха і перемінявся так, що із хорошого зробився кращим, а із кращого йще кращим, на конях літав поверх хат і лісів. Коней він не пустив у поле, а поставив з кобилою, кабаном і козою у стайні. Сам зробився царем, ввійшо́в жить у царські будинки, братів зробив панами; бог послав жінці двоïх близнюків-діток; над батьком вистроïв церков, щодня його поминає, сам п’є горілку з бари́льця, і я прихопився тай собі напився — по бороді текло, а в роті не було!

Волшебный конь

№185

В некотором царстве, в некотором государстве жил-был старик со старухою, и за всю их бытность не было у них детей. Вздумалось им, что вот-де лета их древние, скоро помирать надо, а наследника господь не дал, и стали они богу молиться, чтобы сотворил им детище на помин души. Положил старик завет: коли родит старуха детище, в ту пору кто ни попадется первый навстречу, того и возьму кумом. Через сколько-то времени забрюхатела старуха и родила сына. Старик обрадовался, собрался и пошел искать

кума; только за ворота, а навстречу ему катит коляска, четверней запряжена; в коляске государь сидит.

Старик не знавал государя, принял его за боярина, остановился и давай кланяться. «Что тебе, старичок, надобно?» — спрашивает государь. «Да прошу твою милость, не во гнев будь сказано: окрести моего новорожденного сынка». — «Аль у тебя нет никого на деревне знакомых?» — «Есть у меня много знакомых, много приятелей, да брать в кумовья не годится, потому что такой завет положо́н: кто первый встретится, того и просить». — «Хорошо, — говорит государь, — вот тебе сто рублев на крестины; завтра я сам буду».